Є й досі люди, які вживають "на". І є люди, які вишукують усілякі приводи, аби звинуватити окремих: мовляв, із цим не визначаться ніяк. На захист отого "в" у цій формі. Адже говоримо: у Польщі, в Канаді, у США, в Англії, в Індії, то, отже, і в Україні, бо вона теж держава. І вже цього одного аргументу достатньо.
Можливо, окремі громадяни стають на захист прийменника "на", аргументуючи це тим, що в літературі та у фольклорі вживаються обидві форми? Мовляв, сам Тарас Шевченко вживав і "в", і "на". Вони не знають, що "в (у)" вживався з назвою держав, а прийменник "на" у місцевому відмінку – з географічними назвами, котрі є лише складовою частиною якоїсь держави.
На захист прийменника "в (у)" зі словом "Україна" ставав ще Іван Огієнко (митрополит Іларіон), знавець української мови, рішуче виступивши проти вживання в українській літературній мові традиційної форми "на Україні" і визнавши державною форму "в Україні" і недержавною – "на Україні" (Іларіон (проф. Ів. Огієнко) Українська літературна мова. – Саскатун, (Канада), 1951. – Т. 1. – С. 147, 256, 257). Цьому питанню він присвячував своє глибоке дослідження, зокрема, статтю "В Україні, а не на Україні", сама назва якої переконливіша від усяких моїх доводів.
Але! "Вживання в мові Т.Шевченка-поета кожного з п’ятьох словосполучень (на Україні, на Вкраїні, на Украйні, в Україні, в Украйні) зумовлювалося вимогами ритму, віршового розміру, наголосу, милозвучности вірша, а також залежало від стилістичних фігур, словесних і звукових анафор, звукових повторів та інших поетичних засобів. Українські письменники ХІХ і ХХ ст. завжди писали "на Україні" або "на Вкраїні" (для милозвучности) (Петро Одарченко, "Про культуру української мови". Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. – с. 243).
"Форма з прийменником "в" вживається тоді, коли перед іменником "Україна" є прийменник, напр.: в самостійній Україні, в західній Україні" (П. Одарченко, "Про культуру української мови". Збірник статей. – К.: Смолоскип, 1997. – С. 251).
Немає коментарів:
Дописати коментар